«Письменник має вміти вийти за межі власних барикад» — Ірина Шувалова | Новини на Gazeta.ua

— Дуже ціную час наодинці з собою і з близькими. Знаю, що це в чомусь на шкоду мені, але я страшенно не люблю меркантильно обумовлене спілкування— поговорити аби про що з людиною, яка тобі може знадобитися. У нас повсюди заведено випити з корисною людиною. Піти і випити з метром — це неабиякий соціальний механізм взаємодії. Так люди заводять знайомства – і я їх не засуджую, може навіть трішечки заздрю. Мені це ніколи не давалося легко. Я й зараз серйозно сприймаю запитання — «Як у тебе справи?». Раніше й справді наївно починала докладно розповідати людям, як мені ведеться. Досі не навчилася просто недбало казати: «О, класно! А як у тебе?»

З поетесою і перекладачем Іриною Шуваловою розмовляємо у кав’ярні «Хармс» біля Золотих Воріт у Києві. Надворі — травневий дощ. Іра п’є масалу.

— Я чайна людина. Чаї можу пити різні — чорні, зелені, білі. А до кави ставлюся рівно. У Греції мені через неї було важко адаптуватися. Там усі п’ють каву у величезних кількостях.

Дуже приростаю до матеріальних речей. Люди зараз від них якось відірвані. Протягом останнього століття ми живемо в дедалі стерильнішому світі. Не розуміємо походження предметів, які нас оточують. Раніше ти сидів на стільці і знав, що його зробив дід з хати на розі у твоєму селі.

Зараз більшість предметів навколо нас мають для нас якесь ефемерне походження. Я не знаю, як, наприклад, робиться пластик. Розумію, що хімічний процес. Заводи-фабрики. Але як саме, я не знаю. Маштаб цього процесу такий, що неможливо осягнути. Знаю тільки, що більшість речей нашого нинішнього вжитку роблять десь в Китаї тисячі робітників, яким протягом робочої зміни не дозволяють виходити в туалет, і тому вони працюють в памперсах.

Ми відчуджуємося від тих предметів, які нас оточують. І від цього наш зв’язок із навколишнім світом стає незрозумілим нам. Ми не знаємо, де наше місце у цьому світі. А для мене це питання чітко має матеріальний аспект.

Яке це місце?

— Хата в селі, яку побудували мої прадід з прабабцею власноруч із глини й соломи у роки війни і яка завалилася після смерті мого дідуся. Притягує навіть не суто хата, а й земля, на якій вона стоїть. Те, що з цієї землі росте. Місце, топос. Це все абсолютно шматки мене. У Тараса Прохаська є класне есе про внутрішні мапи, які ми носимо в собі. Щось зовнішнє, що настільки в нас всередині закарбовується, що ми структуруємо його як частину себе внутрішнього. Він говорив про тепличку з рослинами, яку його тітка на балконі мала. А я з роками дедалі більше усвідомлюю, що для мене така ключова внутрішня мапа — той сад, хата, пагорби, річка.

Дивно для людини, яка народилася в місті.

— Можливо, таке саме відчуття у мене могло б бути до якогось цегляного будинку, який стоїть десь в Києві. Це просто моє місце. Коли бувала в селі на літо, завжди заставала як там святкували Івана Купала. Це був трошки сільськоклубно сурогатний варіант. Але якісь речі збереглися автентичні, місцеві. Наприклад, у нас завжди вінки на Купала традиційно робили з ягідками вишні. На жаль, наразі в українській традиційній культурі сурогат усе ще тяжіє над живою культурою.

Радянська система народні звичаї і традиції перетворила на шароварний субпродукт. У мене був цікавий випадок. Була на Одещині. Бесарабія, ближче до Молдови. Татарбунарський район. Слухала самодіяльний колектив з селища Первомайського, який виконує українські народні пісні. Вдень люди працюють на тракторах, а ввечері збираються співати. Привезли до нас цих дядьків. На них шаровари, жупани, в руках деревяні булави. Як тільки, виступили (а виступили справді хвацько, з душею), переодяглися, сіли за стіл, і мовчать. Вони пісень не заспівають, поки не вдягнуть шаровари. У нас тепер вважають — щоб заспівати народну пісню, треба шаровари і віночок пластиковий надіть. Це шароварщина. Якщо тобі треба вдітися в театральний костюм, щоб виконувати народну пісню, це значить, що вона уже не є частиною твого життя. Вона стала виставою.

З іншого боку, фольклор зараз на піку. Його модернізують і співають рок-гурти.

— У нас це відбуваються поверхово. Коли була в Греції, побачила, наскільки це інакше: там народна культура доволі сильна, інтегрована в популярну. Там популярний справжній фольк-рок. Хоча, звісно, є і жахлива попса.

Чим більше трясе країною, тим більше у неї збої в культурній матриці.

— Чим особливо прикро для нас, що для нас це взагалі недавня втрата. Дехто ще живий з того покоління, яке співало народних пісень за столами на вулиці. Але цієї практики вже немає. І вже не буде. Це не те що воно просто відійшло і зникло з приходом нових технологій і зміною устрою. Це реально штучно обрубана традиція.

Моя бабуся розповідала, що її мама знала багато пісень – казала, що та завжди «виводила», себто заспівувала. Бабця вже жодної з тих пісень не знала. Мою бабусю в 17 років забрали на роботи і Німеччину. Потім вона працювала в Німеччині й Польщі при військових частинах. Приїхала — була ліфтером, прибиральницею, швачкою в Києві. Які співи? Де та традиція?

Почасти її перервали війна і процеси урбанізації. Та не менше до цього прислужилася політика радянської влади, яка культивувала зневажливе ставлення до української мови та традицій, послідовно категоризуючи їх як провінційні, меншовартісні, властиві не просто сільським мешканцям, а таким собі другосортним селюкам. Якщо ти хотів вступати до університету, мусив хоч якось оволодіти російською. Інакше в тебе тицяли пальцем і казади «село». Здається, тільки в Україні це слово тривалий час було і є принизливим терміном. Принаймні, я ніде більше в світі цього не чула. Ну так, є, скажімо, термін «redneck (англ. — «червона шия», реднеками називали білих фермерів із глибинки Сполучених Штатів). Але коли вживають це – безумовно зневажливе – слово, то мають на увазі не будь-якого сільського мешканця, а тільки конкретний типаж – людину зашорену та обмежену. А от наше «селюк» – це універсальна образа — термін, який стосується всіх селян загалом. Так наче вже твоє сільське походження робить тебе людиною другого сорту.

Село може подолати занепад, в якому зараз перебуває?

— Я думаю, що це вже незворотній процес. У селі мого дідуся дві третини — це алкаші, ще третина — літні люди. Я не думаю, що сільська культура в Україні має якийсь шанс регенеруватися. Максимум що ми побачимо — це те що люди з міста виїжджатимуть в село, бо там дешева земля і кращі екологічні умови. Дачники. Зараз у нас те, що по суті є будинками в селі, просувають як заміські маєтки. Ці всі нові забудовники мають інший менталітет. Створюються такі передмістя, як у Штатах: бо центральна частина американських міст нерідко кримінальна й неблагополучна (за деякими винятками – як, скажімо, благополучний Манхеттен). А от передмістя — це заможні люди, як можуть собі дозволити виїхати з міста. Але це не є село.

Автор: Сергій Старостенко

Хіба місто зараз не стає сильнішим за село культурним осередком?

— Зараз ми тільки переосмислюємо, як зробити місто таким, щоб у ньому людям було комфортно. Переважно в в українських містах люди затиснуті. Ми вийшли з тоталітарної машини, яка мала на меті перемолоти будь-яку інакшість. Навіть у темпераменті. Багато хто соромиться, коли бабуся з села приїхала і голосно з людьми на вулицях заговорює. Вчора я їхала в метро. Якась сільська бабуся зайшла на платформу. Стала. Зітхнула голосно: «Як я втомилась». Я почала її розпитувати, чого. І це нормально. Але чомусь ми перестали це робити. Минулого тижня чоловік з тих, що в вагонах на ходу продають клеї і ліхтарики, таку класну презентацію свого продукту організував: розрізав якийсь резиновий шланг, на очах у всіх склеював, щоб показати, який міцний клей. Зазвичай ми сором’язливо ховаємо очі, щоб людина, не дай Боже, не подумала, що ти в неї хочеш щось купити. А я з ним просто поговорила 5 хвилин. Це так нормально. Стає страшно, коли ти усвідомлюєш, що ця нормальна ситуація більшості людей у наших містах здається чимось неприродним.

Особливо цей контраст відчула за останні чотири роки, коли багато часу провела у Греції.

Греція була відкриттям. Ми уявляємо здебільшого її барвистий і тропічний курортний образ, синє відфотошоплене море. До речі, для мене було відкриття, що воно насправді таке синє. Але земля — доволі неплюдюча, кам’яниста. Її треба поливати, якщо ти хочеш, щоб вона родила. Не так як у нас: кинув зернинку в чорнозем, вона сама росте. Якщо не поливатимеш щодня оливу, вона засохне. По суті, це негостинна земля. Доволі сувора, вимоглива. Але цим і прекрасна.

Люди там дуже пристрасно ставляться до життя. Люблять розмовляти жестикулюючи. Коли мої грецькі друзі приїздять в Україну, їм здається, що тут люди зумисне себе стримують і що українці насправді інакші, ніж намагаються себе показати.

З чоловіком-греком виходили з кав’ярні у Львові. Він офіціантку по плечу поплескав. Кажу йому: «В Україні є люди, яким це може здатися фамільярним». — «Але це для мене дуже природно», — каже він.

Україна грекам нагадує Грецію 1980-х років, доєєсівську, неприбрану, непідметену, коли ще не було регуляцій: на задньому сидінні автобуса хтось завжди димив сигаретою.

В Україні затисненість, схильність суспільства до самообмежень у дрібницях більша ніж у багатьох європейських країнах (хоча ситуація й різниться від краю до краю й від міста до міста). Та хай там як, можна спостерегти, що багато розвинених країн зараз трішечки розслабленіші щодо цього. Тому тут я дужче скучаю за дитинством – за тією свободою, яку до певної міри воно дає. Не так свободою від зобов’язань, як від формальностей. Я не хочу довго задумуватися, що мені одягнути виходячи з дому. Не хочу думати, сісти мені на брівку чи ні, бо подумають: оце тьотка придумала.

Ця дитяча спроможність робити щось для тебе природне без додаткового фільтрування – це дуже класно. Смішно, що такі речі у нас досі сприймаються як виклик суспільству.

Чим для мене комфортні такі міста як Нью-Йорк: там люди значно розслабленіше ставляться до свого зовнішнього вигляду або самовираження інших людей. Кожен може там робити, що йому комфортно, одягатися, як йому комфортно. У Нью-Йорку навпаки би всі озиралися, якби хтось на когось показав пальцем.

Важливо мати змогу бути собою не оглядаючись на когось. Наскільки це вивільняє людину, її час і внутрішню енергію.

У нас же старші люди, дивлячись на мої тату, якими я покрила руки, думають, що я це зробила для них – щоб щось цим світу сказати. Вчора чоловік в метро допитувався «Ти ж така красива – нащо ти ручки «вимазала»?» Я не хочу нічого світу сказати своїми татуюваннями – я зробила їх абсолютно для себе. Мені комфортно сприймати їх як частину свого тіла.

Мислення людей зараз стало кліповим. Чи не здається, що людина сприймає багато інформації і не заглиблюється в неї?

— Я це дуже чітко спостерігаю. Багато працюю з людьми. Я освітній консультант. У В’єтнамі я працюю зі старшокласниками, які вступають до коледжу, в Україні, — з людьми, які їдуть здобувати свої MBA за кордоном – 25-30 років.

Дуже різні групи, але у всіх я спостерігаю дуже подібні тенденції. Кліпове мислення я б схарактеризувала жорсткіше. Є якась безпомічність перед потоками інформації, і ми її маскуємо під відкритість. Скажімо, людина читає свою стрічку у Фейсбуці. Частка тієї інформації, яка їй там реально потрібна, мізерна. Ми створюємо для себе ілюзію контролю над цією інформацією – сортуємо новини, обираємо, кого з друзів читати. Але насправді все одно лишаємося незахищеними від інформаційного сміття.

Величезна відмінність нашої доби від будь-якої іншої – це потужність інформаційного потоку. Людина обманює себе, що в такій кількості інформація їй корисна. Насправді ж вона нерідко перевантажена і не може контролювати цей потік. Їй забагато білого шуму. Це гігантська проблема. Ми не розуміємо поки що, як з нею боротися. Я намагаюся робити це на своєму мікро-рівні: у власном житті. Півроку тому я видалила свою сторінку на фейсбуці – дві з половиною тисячі онлайн-«друзів». Я не страждаю. Це була реально зайва штука в моєму житті. Люди, яким я справді потрібна, все-одно мене знаходять: по телефону, електронній пошті, переказують прохання через знайомих.

Фейсбук – це візитівка: ти конструюєш образ людини, яка щось там може, щось уміє, отут я був, оце я робив. Люди вкладають в це купу зусиль. У всіх нас бували моменти, коли тобі паршиво, ти заходиш на фейсбук, а там як на зло у всіх фоточки з моря, хтось хвалиться підвищенням на роботі, і ти починаєш почуватися наче ти єдиний на світі невдаха. Але ж насправді вся справа в тому, що ми витворюємо штучний образ успішних, щасливих – такий собі магічний ритуал. Робимо це, при тому, не тільки для інших – для себе теж. Але результат один: із модусу життя людина переходить в модус демонстрування. Це, напевно, головна насправді причина, з якої я пішла з фейсбуку.

Я так спохопилася в якийсь момент, коли моя дитина показувала мені свій малюнок, а я одразу подумала, як я напишу про це пост на фейсбук.

Зрозуміла, що я абсолютно не зацікавлена в тому, щоб комусь щось доводити або демонструвати. Так наче ти одягаєш на себе карнавальний костюм і в тому костюмі мусиш ходити – оце я, от подивіться. Хай кожен собі має яке хоче уявлення про мене. Хто я є насправді, достатньо знати моїм близьким.

Але я не проміняла б наш нинішній час – нашу непросту історичну добу – ні на яку іншу. В більшості з попередніх століть я не мали ба змоги ані здобувати освіту, ані працювати творчо, ані подорожувати.

Особливо як для жінки з небагатої родини, робочого класу — зараз є надзвичайний обшир можливостей. Я це дуже ціную. З іншого боку, є в нас зараз дуже нездорові стосунки із технологіями. Ми відчуджуємося від середовища, в яке б мали бути закорінені. Ми, як мильні бульбашки, в ньому плаваємо. Ну і, звісно, для нас, українців – як і для багатьох інших мешканців планети – це відчудження посилює війна.

Як змінила українців війна? І чи навчилися писати про неї наші письменники?

— Ми стали мислити чорним і білим.

Я люблю твори Ісаака Бабеля. Його великий дар і велика відвага полягає в тому, щоб писати про страшні речі людяно. Взяти явище дегуманізації. Ми схильні дегуманізувати – уречевлювати – людей, які вчинили злочин. Говоримо: це нелюди, потвори. Це мова, яку ми зараз застосовуємо в медіа, коли говоримо про події на сході. Ми говоримо: ліквідували терористів – безособово, наче мова про речі. Про наших хлопців ми говоримо: полягли герої – емоційно навантажено. Зрозуміло, що ніхто не закликає нас бути по обидва боки барикад одночасно. Я теж відстоюю ідеї, за які наші хлопці борються. Але ми повинні чітко розуміти, що ми провадимо в якомусь сенсі, тільки в менш шаленому маштабі, дуже подібну інформаційну політику до тієї, яку провадить Росія. Вдаючися до подібних – з моєї точки зору, неприпустимих – прийомів.

Найстрашніша насправді річ у будь-якому злочині – це те, що його скоїла людина. Не річ, не предмет, не машина, не демон, а людина. Їй щось болить. У неї є родина. Ця людина якось мотивує свої дії. Реально зрозуміти, що ти маєш справу з людиною. Це страшно усвідомлювати. Це значно складніше, ніж просто сказати: це нелюд.

Адекватно говорити про події на сході із прозаїків наших ще ніхто не спромігся. Із поетів я би назвала Катю Калитко, Мирося Лаюка. Вони завжди залишаються за межами цього розмежування – тут люди, а тут нелюди.

Ми ще не навчилися писати про війну. Тому що ці речі торкнулися нас надто безпосередньо. І нам важко бути безторонніми. Наші емоції свіжі. Ми поглинуті проживанням війни, а не рефлексуванням над нею.

А ще річ у тім, що у нас просто дуже багато слабких прозаїків і дуже мало сильних.У нас є дуже сильні поети і в нас страшенно бракує сильних прозаїків. Таких із наших можна на пальцях однієї руки перелічити.

Чому нам бракує хороших прозаїків?

— Це робота, яка займає багато повсякденного часу. Тобто я мушу сісти і працювати над своїм романом. Можливо, щодня протягом трьох років. І хто знає, буде цей роман вдалим чи ні. А може я згодом муситиму його відкласти в шухляду і збути про ці кілька років житті. Навіть суто економічно це не вигідно, мало хто може це собі дозволити. Письменники завжди були у хиткому матеріальному стані.

Зараз біліьшість письменників заробляють собі на життя викладанням. Перекладами, журналістикою. Коли ти пишеш, щоб заробити на прожиття, в тебе майже не лишається часу, енергії і внутрішніх силна написання великого прозового твору. Це один бік.

Інший бік – це наше невігластво. Нам бракує фундаментальної освіти. Ми просто недостатньо начитані. Ми не розуміємо, що те, що ми пишемо і те, як ми пишемо, нерідко писалося до нас, і значно краще. Ми просто не повчилися, як і що писати.

Ще на початку 2000-х було очевидно, як багато хто з наших верлібристів-початківців копіював стиль російських перекладів Неруди чи Буковскі. Ритміка і логіка побудови цих текстів нерідко була така, як у російських перекладах. Тільки зараз починають читати твори в оригіналі. Хоча тут треба сказати, що українська традиція має й своїх, абсолютно самобутніх блискучих верлібристів – взяти хоча б Григоріва чи Лишегу, які відійшли так недавно.

Я відчуваю брак якогось умовно дідуся-професора у моєму житті, у якого була б своя бібліотека і який би мене підводив під ручку і радив почитати те и інше. У нас вдома зараз велика бібліотека. Але її починали складати докупи люди, які, так само, як спершу і я, читали хаотично. В дитинстві, скажімо, я зачитувалася Дюма. Нічого поганого тут немає. Дюма в принципі був крутий чувак. Масова популярність і схильність писати конкретний літературний продукт для конкретного кола читачів не робить його поганим письменником. Просто нерозуміння різниці між, умовно, Дюма і, скажімо, Стендалем або Шодерло де Лакло, або абатом Прево, або ще кимось – нерозуміння контекстів – позбавляє читача культурних орієнтирів. Коли ти нарешті ці орієнтири намацуєш, тобі вже починає бракувати часу, енергії.

Добре написані прозові книжки у нас реально рідкість. Коли 25-30-річна людина видала слабенький роман – це зрозуміло, треба набити руку. Але оскільки у нас у спільноті побутує любов до захвалювання один одного за пляшкою пива, а нормальної літературної критики немає, то в результаті люди продовжують примітивно писати і в сорок, і в пятдесят.

Геніальна книга не зявиться на рівному місці, доки у нас не буде масиву справді добротних романів, новел, оповідань.

Тема війни може стати поштовхом до написання якісної прози?

— Може, але я думаю, що для цього знадобляться років 5, 10 чи й більше. Про ці речі дуже важко писати зсередини. Дуже важко писати про речі сучасні. Навіть письменнику, людині, яка начебто професійно має бути гнучкою, практично неможливо настільки вийти з того контексту, в якому він находится. Тому що ти письменник, ти мусиш одночасно бачити події зсередини, але і зробити крок за межі наших барикад. Мусиш мати ширше бачення. Письменник має побачити як живе людина не тільки по цей бік барикади, а й сепаратист, чи той, кому начхати на те, що хтось за щось бореться, хтось десь гине. Ці історії теж треба зрозуміти, ввібрати, розказати.

Якщо ми поглянемо на історію — якісні фільми і романи про війну, найкращі речі про світові трагедії здебільшого творяться багато років потому.

Чи використовує нинішнє мистецтво історичні події з метою пропаганди замість відтворення правди?

Якщо правда — це сухі факти, тоді мистецтво будь-яке — суцільна неправда. Я би радше говорила про правду як про досвід. Тому що війна — це досвід, який ми всі маємо зараз. Просто ми його маємо дуже по-різному. Один досвід — бути зараз під обстрілом, інший досвід — чекати додому свого чоловіка. Ще один досвід — косити від мобілізації і страшно боятися опинитися під вогнем і загинути. І цей страх дуже зрозумілий. Я розмовляла зі своєю перукаркою — у неї син призовного віку. Вони просто виїхали з країни, коли почалася війна. Якби ішлося про мою дитину, я зробила б те саме. Якби я мала сина, то ніколи в житті не спромоглася б йому сказати: іди воювати! Не змогла б – і все. Так, це внутрішній конфлікт. Я тут дуже роздвоєна. Один з найстрашніших аспектів війни — не тільки вбивства, а й те, що війна ставить людей перед таким страшним вибором. Як можна вибирати між любов’ю до своєї країни і любов’ю до своєї дитини? Я завжди виберу любов до дитини, але що було б, якби такий вибір зробив кожен? А як же ті, хто не має розкоші обирати? Хто правий?

Історично — війна невід’ємна частина повсякденного досвіду українців. Ми вічно були поділені між якимись імперіями.

Тому, мабуть, набули досвіду, як після неї відновлюватися. Він може нам допомогти?

— Принаймні ми спромогалися в ній жити. Я не знаю, наскільки від війни може бути відновлення. Якась нормалізація — так. Але це умовна нормалізація. Коли війни повторюються, це шрам, який не гоїться. В українській культурі шрам від сталінських репресій не загоївся. Тому ми маємо величезні пробіли. На початку 2000-х поети експериментують зі стилістикою футуризму. Тому що футуризму як такого не відбулося. Якщо не закрити ці діри, то хоча б перестрибнути і піти далі.

Війна вириває з живого тіла країни і народу цілі пласти. Їх можна якось прикрити, заліпити, але не заповнити. Якось просто спромогтися рухатися далі. Але скомпенсувати їх не можна.

Західне суспільство, яке десятиліттями живе в мирі і має змогу будувати свій добробут, є завдяки культурно розвиненішим?

— Більшість цих суспільств — це країни-колонізатори. Вона здобули свій добробут, тому що активно завойовували інші народи, території. Сполучені Штати формально ніколи не були імперією. Навпаки люди тікали туди від впливу британської імперії, скажімо. Але по суті Штати є колонізаторами – культурно, економічно і соціально. Наприклад, якщо брати найближчих сусідів, молодь із Мексики їде навчатись до Штатів, а потім намагається знайти роботу там. А Мексикою ж справа не обмежується. США — це один із потужних центрів геополітичного тяжіння. Британія зараз теж формально не є імпарією. Але є залежні території, які й сьогодні по суті підпорядковані Британії. Ціна добробуту і статків – експлуатування інших людей. Згадані нами успішні суспільства не нажили свої статки аж таким мирним шляхом. Майже немає таких прикладів в Європі. Найбільші сучасні світові економіки, включаючи і російську, — це майже поголовно країни-колонізатори, або ж такі приклади асиміляції колонізованих груп із колонізаторами як, скажімо, Бразилія.

Який є результат того, що ми тривалий час були колонією Росії? Як це нас змінило?

— Індійський дослідник Гомі Бгабга на прикладі Індії писав про таке: спочатку колонізатори починають максимально моделювати поневолене суспільство під себе. Намагаються створити підпорядковану собі міні-копію себе, тільки примітивнішу і з іншим рівнем достатку. Але по суті щоб ці люди мислили так само як ті, хто їх колонізував, щоб вони були менш інакшими. Інакшість ускладнює управління колонією. Так само як європейські колонізатори в Австралії примусово забирали дітей з родин аборигенів і виховували їх у спеціальних школах. Але зрештою двійник стає настільки схожим на свого поневолювача, що це починає лякати колонізатора – важко дегуманізувати когось, хто так виразно схожий на тебе – так виразно є людиною, а не річчю. Внаслідок процесів колонізації ми справді значною мірою втратили свою культурну ідентичність. Але змінився і наш менталітет. Ми сталі закритіші і боязкі.

Зараз усі суперечки точаться наколо того, чиїм сателітом ми по суті будемо — сировинним придатком багатої Європи, чи Росії. Ми досі рівняємося на своїх колонізаторів.

Ви бачите політичний підтекст у перемозі Джамали на Євробаченні?

— Будь-які великі міжнародні премії пов’язані з політикою. Хіба Нобель — це не політика? Канни — не політика? Оскар — не політика? Будь-яке суддівство і конкурс завжди має виразну суб’єктивну складову (особисті смаки чи преференції членів журі) та складову політичну. Ці речі, між іншим, не є непоєднуваними з оцінкою саме мистецької вартості певного культурного продукту. Нещодавня перемога в Каннах Кена Лоуча – це рішення безперечно й політичне. Але ж при цьому Лоуч з біса гарний режисер!