Іво Бобул переспіває Вакарчука | Новини на Gazeta.ua

Тaм більшість — сидять біля Путінa і чeшуть йoму глaнди чeрeз oднe місцe. Як пoстeлиш, тaк і пoспиш. Мaлo у Рoсії aртистів, які щoсь смислять. Щoдo нaшиx aртистів, які туди пoїxaли: вoни дoрoслі люди. Oт нe приїжджaють дo нaс ужe рoсійські aртисти нa гaстрoлі. Aвтoр: Сeргій Стaрoстeнкo Нe мoжу нікoму вкaзувaти, дe він пoвинeн бути. Цe oбирaє сeрцe. Щo, Укрaїнa пoмeрлa від тoгo, що їх немає?
Особливо в мовному питанні. Жодна революція нічого хорошого не дала, я вважаю. Ну це ж моя пісня. Дуже важкими. Звичайно, хотілося іншого життя. Грушки на вербі ніколи не ростимуть. Он Жовтнева революція всю духовність знищила і весь генофонд. Зараз що ми маємо з приходом одного, й другого, і третього президента після Кучми? Мій продукт. Все гірше і гірше. Приїжджаю в якесь місто: «Ви тут не співайте російською, – кажуть, – бо йде війна з Росією». Як ви сприйняли ті події? Все можна ламати. А що потім побудуєте?» Ми завжди кричимо «Геть владу!». А своїх, які російською заспівати хочуть, в ефір не пускаємо. На фіга вони мені потрібні? Натомість на ФМ-радіо ми досі слухаємо тих російських артистів, які говорять, що в Україні їдять на Майдані немовлят. Коли повернувся з Америки у 1994 році, побачив іншу Україну. Не можна ображати нацменшини. 2000-ні роки якими були для вас? Я не можу зрозуміти, де я живу. Зроблений в Україні, Зараз теж кричать.
«Дуже шкода, — казали, — що ти не в цій країні народився, бо голос є, а акцент не той». Автор: Сергій Старостенко Ситуація не змінилася. Навіть не це. Я був на концертах знаменитих співаків, яких я тут не побачу. От де культура аудиторії, культура виконання. Я подзвонив у тернопільську філармонію директору, і мене взяли на роботу. У мене фонограми навіть є, мінусовки. Створив свою групу і почали їздити на гастролі. Потім я зустрівся зі співачкою Лілією Сандулесою. А в естрадній музиці ні в Росії, ні в Україні таких, щоб вийшли за рамки і підкорили всю Америку, не було. Раптом заходять два пацани: «Так, припиняйте це все, закриваємо, запечатуємо». Два роки працювали з нею в Америці. Якби в той час, при Радянському Союзі, дали змогу нашим музикантам розвити музику, а не ставити її в рамки «любов, комсомол і весна», багато музикантів були б тепер на іншому рівні. Чому ми сокирою тешемо машини, коли є уже станки, які все філігранно виробляють? Голоси зливалися. Рівень життя затримав? Виявилося, що путч почався. В Америці побачив іншу культуру, до якої нам — поле, і 20 років ще цим полем іти. Мені там пропонували записати кілька пісень. Хотів півроку, а лишився на два. Починаєш думати: чому там є, а в твоїй країні немає? А тут путч, розвал Союзу. У нас на високому рівні був тільки джаз.
Після того як ТНМК заспівав про Вас пісню «Іво Бобул», Ви стали кумиром молоді. Є навіть інтернет-спільнота, яка проголосила вас своїм талісманом. Славі Вакарчуку я якось подзвонив. Ваш зовнішній стиль не змінюється роками. У нього хороші пісні, смислові. Це було для мене відкриттям. У мене теж в молодості були кумири. І це вже шоу. Тільки я йому сказав, що перероблю цю пісню трохи по-своєму, внесу свої голосові барви. Зал уже упав. Люблю групи, в яких є музика. Заспіваю на своєму концерті 30 березня. Одну хочу взяти в свій репертуар. Він спокійно погодився. Всім допомагаю — це правда, пісню заспіваю — теж. Вам личить співати рок. Коли я працював з ТНМК на одній сцені, побачив їхню публіку: молоді люди з такою енергією! Плюс якщо в пісні ще й мат — все, це для мене не пісня. То чому би самому не бути кумиром для молодих? Яку, не казатиму поки.
Приїхали ми, прийшли на майданчик, а він уже міліцією очеплений. Цього не можна було робити. Пам’ятаю, остання наша гастроль мала бути у Харкові з московськими музикантами, в літньому театрі «Україна». Арештували всю апаратуру москвичів, хлопців відправили в Москву, а нас — у Чернівці. Хоча КДБ за цим слідкувало дуже серйозно. — Зараз ступор в музиці конкретний скрізь — не тільки в Україні, — вважає Іво Васильович. Ловили хлопців. Співак готується виконати на головній сцені столиці не тільки їх, а й одну з пісень з репертуару «Океану Ельзи». Під вікнами постійно натовп був. Багато його пісень, які звучали у 1980-90-х, стали народними шлягерами: «Берег любові», «Якщо любиш — кохай», «На Україну повернусь», «Місячне колесо», «Небеса очей твоїх», «Душі криниця» та інші. Вони і собі купували там інструменти, і нам привозили. Співак приходив зі своїм мікрофоном. Моє покоління виховане на хороших світових стандартах. Пам’ятаю: літо, два величезних вікна нашого ресторану виходять на вулицю Ольги Кобилянської. Нашу апаратуру не забрали, бо ми не встигли її розпечатати. Інструменти ми купували у югославів, в угорців, які мали змогу їздити за кордон. У будинку навпроти жив лікар-стоматолог. Потім, коли працював у Чернівецькій філармонії, ми писали чудові пісні. За які гроші ви купували?» Та ти шо! Те, що випускалося в Союзі, нікуди не годилося. При тому, що навіть якісних інструментів не мали. Пристойний мікрофон у той час сто доларів коштував: це 300 рублів.
Держава не була зацікавлена виробляти якісні свої? Вона почувалися начальниками. А ким був я? — У нас хіба немає незамінних?» У нас звукорежисер Боря Мельниченко своїми руками клепав посилювачі звуку, динаміки. А що, владі було до апаратури? Динаміки, мікрофони, гітари — все йшло. Ми конфліктували. А я хотів свої, які підходили б до мого голосу. Ми, філармонічні хлопці, апаратуру самі робили. Якщо з’являвся якийсь новий інструмент, всі приходили й дивилися на нього, як на якийсь космічний корабель. Левко Дутківський давав мені виконувати пісні, які розкрутили до мене Назарій Яремчук і Василь Зінкевич. А що я міг проти нього? Потім уже, коли іноземні музиканти закінчували у нас гастролі, ми практично все у них забирали — всю апаратуру після гастролей скуповували. Він був тоді заслуженим артистом.